ГЕШКО Елена Васильевна (г. Тирасполь, Приднестровье)

Елена ГЕШКО (г. Тирасполь, Приднестровье)

Номинация «МАЛАЯ ПРОЗА» (на украинском языке)

Подноминация «О жизни и любви»

 

Запізніла весна

 

Марія помаленьку тупцяла від хати до курника, опираючись на паличку. Великі в’язані сірі шкарпетки з саморобної вовни зігрівали старечі ноги в калошах. А як же інакше? Онде квітень надворі, а холодрига така, наче пізньої осені. Та й дощі зарядили – вже котрий день без просвітку. Чого ж бо весна забарилася? Старенька зупинилася посеред двору, щоб перевести подих. І підняла вгору погляд – на пусте лелече гніздо, що височіло на старому ясені над хвірткою. Де ж то її лелеки? Чого забарилися? Чи прилинуть?

Сусідський Юрко казав, що вже бачив пару бузьків на болоті край села, а до неї – не прилетіли… Стільки років пара буслів жила в неї на ясені, щороку виводячи малят, кружляючи над хатою в останнім прощальному крузі перед вирієм і повертаючись щовесни. Їх клекотіння було найкращою музикою для одинокої жінки. То ж таки вона не геть одинока: і сина має, і донечку-красуню. Та подалися у світи – за кращим життям. Іноді навідують матір, та все частіше – просто пакунки передають. А чи то їй треба? Пенсія хоч невеличка, але он землиці має шмат коло хати та й дибає ще помаленьку. І картопельку свою має, і морквину з капустою та бурячком на борщ. А кукурудза торік гарна вродила – і на кулешу, і курочкам вистачає. І садовинка ще радує, хоча сад з покійним Іваном (Царство йому небесне!) ще в сімдесятих садили, як лише побралися – щоб ріс разом з сім’єю. Та сім’я щось не дуже в них виросла – тільки син Максим та донечка Галинка. А ось садовинку постійно щось досаджували, щоб було все своє. Тільки кому воно все тепер треба? Роками ні дітей, ні онуків не бачить. Скупа сльоза скотилася по старечій щоці, покритій сіточкою зморшок. А найглибша врізалася понад губами, коли Іван не повернувся зі зміни – серце не витримало. Здавалося, що усміх більше не торкався її обличчя. Вже сьому весну зустрічає сама…

За такими думками Марія постояла трохи посеред двору, кидаючи поглядом то на похилений парканець, то на зблідлі від сонця і дощів ворота, то знову зводячи погляд до пустого гнізда. Знову почав накрапати дрібний і холодний дощ, і вона попрямувала до курника – все ж таки птицю треба погодувати. Кинула зерна, потерла буряк на велику терку… налила свіжої води. Курочки ходять навкруг, сокочуть. Одна, попеляста з чубчиком, онде підсідати все хоче, а куди по такому холоду?! Так вже хочеться тепла, сонячної ласки і собі, і птиці, і садовинка щоб не померзла… А горобці все вичирікують, надлітаючи та вихоплюючи крихти поміж курей. І голуби он туркочуть… все ж весна!

Подибала до кухоньки. Аж стомилася, доки дійшла. Кинула мокру хустку на піч, куфайку на спинку стільця… Зябко. Пошурувала в шпаргаті, підкинуло дровець, і яскраві язики полум’я весело заграли-затріпотіли, а незабаром і вода зажебоніла в котлі. Газ у селі давно провели, та й у них був у хаті – провів Максим до грубок, коли приїздив в гості, давно, вже років з десять тому. Та її пенсії не вистачало оплачувати те задоволення, тож тулилася в кухоньці до старої печі, та й ще донедавна спала на ній, поки могла вилізти. А хату тримала в чистоті та порядку – все дітей та онуків в гості виглядала, то щоб мали де бути, як приїдуть. Чи – коли приїдуть… а вони все не їхали. Передавали пакунки з-за кордону з односельцями. Старенька розгортала та все скрушно хитала головою – для чого їй те все! Одягти має що – не носити ж бо, справді, ті блузки та кофти, що дочка висилає! Он хустинку гарну заквітчану прислала, то Марії вона дуже полюбилася! Завиє до церкви на Великдень, як піде пасочки святити. А то все решту – склала гарненько до шафи – най буде! Ото як діти приїдуть, то й нарядиться в нове та гарне. Діти й смаколиків різних всяких присилали, та й грошенят трохи, хоча й просила – не слати! Пригощала іноді сусідського Юрка та Наталочку – діти забігали то води помогти набрати та принести, то дровець до печі. То ж і балувала їх потрохи заграничними ласощами, та все сльози втирала – бо чужі внуки поруч, а не свої… А гроші спершу довго розглядала – незвичні зелені «доляри». Та й складала помежи сторінки Біблії – то на похорон щоб було. Бо тепер їй нічого не треба – все є. Окрім дітей в хаті…

Засумувала, задивилася у вікно. Дощ пустився ще дужче, аж періщить по молодій травичці, яка ледве-ледве почала підійматися, втоптує в грязюку тюльпани ти нарциси, які яскравими плямами виблискують поміж буденної сірості на грядці під вікном. Де ж то її бузьки? Пам’ятає, як щоразу раділа їх прильоту, розмовляла потихенько, наче з людьми, розповідала всі свої радощі й виливала всі тривоги. Бо не осудять, не рознесуть по селу, не сміятимуться поза очі. Тільки ствердно киватимуть головами та клекотітимуть щось своє, розповідаючи про високі небеса та далекі краї…

А завтра – Бечка! Піде до церкви, вербички принесе. А там і до Великодня близько. Галинка обіцяла приїхати, внучку привезти.

Ще раз глянула на пусте гніздо, що темною важкою брилою баввовніло в сутінках… Треба ще трохи прибрати – адже завтра неділечка свята, та ще й таке велике свято! В грудях щось закололо. Знеможено опустилася на край дивана: ото зараз відпочину трішки і швиденько все попораю…

 

***

Не смій! Я, я перша, кричала Наталочка, біжучи з гілочками верби в руці та намагаючись випередити старшого брата. – Мені мама сказала понести вербички бабусі Марії!

«Не я б’ю, верба б’є…», Юрко легенько шмагонув сестричку верб’ям по спині і мовив примирливо:

Разом підемо, чогось сусідка сама не пішла до церкви. Може, захворіла. То треба води принести та дрівець до печі – бачиш, ще холодно як, говорячи це, підліток постукав у двері кухоньки, та, не дочекавшись відповіді, натиснув на клямку. Враз скрикнув і відштовхнув сестричку від дверей, – біжи за мамою!

Що, що там? – стривожилася дівчинка.

Бігом! Клич маму!

 

***

Галина, стомлена важкою дорогою, стояла біля «таксі» й чекала, поки водій складе їх сумки в багажник автомобіля. Маленька Марічка смикала щохвилини за рукав та все випитувала, як і що вони робитимуть у бабусі. До бабусі їхала вперше, та бачила її на фото і чула розповіді мами та старших братів. Особливо їй запам’яталося, як Йозеф розповідав, що біля бабусиної хати на дереві є велике гніздо, де живуть лелеки. Саме через це вона почала капризувати й мало не щодня просила маму, щоб поїхати до бабусі подивитися на великих білих птахів. Ні чоловік, ні сини не захотіли їхати в село на свята – бо що то за святкування у глухому селі? Там ні інтернету, ні розваг ніяких, ані навіть дороги нормальної. Та й людей зовсім мало залишилось, і то – переважно старші люди, бо молодь майже вся виїхала. Навіть школу закрили, що дітей зовсім мало в селі залишилось… Тож Галина вирішила сама з донечкою поїхати до мами. Накупили всяких гостинців, собі й малій зібрала трохи речей, бо весна щось забарилася цьогоріч, а вони планували побути в мами аж до Великодня. Всю дорогу розповідала Марічці, як вони будуть пекти пасочки й завиванці до свята, писати писанки, як підуть до церкви з кошиком святити паску. Пообіцяла донечці, що вбере для неї особистого маленького кошичка, з яким ще сама колись ходила. І прикриє його серветкою з хрестиком та квітами, що ще в школі вишивала собі до Великодня. Ось мала й уточняла всі деталі такого цікавого й невідомого для неї життя.

 

***

Максим Іванович впевнено звернув зі звичного, давно запланованого, маршруту і його новенький «Форд» покотився гравійною дорогою поміж деревами. Склалося так, що всі справи по роботі вдалося владнати набагато швидше, аніж планувалося, і молодий чоловік вирішив заїхати до мами. Адже стільки років вже не був вдома, хоча й живе за якихось 300 км. І то вже, бач, за кордоном. А через цей карантин не може навіть до мами приїхати.  Не те, що Галинка… Вирішив нікому не телефонувати й нікого не турбувати лишній раз. Вдома всі знають, що він по роботі у відрядженні аж до середи, а сестрі чого докучати? Все одно її чоловік проти святкування в селі, то лише жалю на неї наводити…

Ще близько від траси дорога була непоганою, а чим далі – то все гірше. Розбита й розмита затяжними дощами. «Як-то люди тут їздять?» подумалось. Дощу сьогодні не було і несміливе весняне сонечко пробивалося крізь хмари ніжними промінцями. Вимита трава й свіжа зелень на деревах чарували погляд. Тиша і спокій. І квітучі вишні по обабіч дороги… занадто тихо, незважаючи на свято. Згадалося, як в дитинстві бігав з сусідськими хлопчаками в поле та й до річки, в лісок за горбом та й в сусіднє село. В неділю завжди люди шастали дорогою від села до села, а тепер – ані душі.

Коли заїхав у село, було вже пополудню. Як лиш порівнявся з старою церквою, задзвонив протяжно й тужно дзвін. «Певне, помер хтось», подумав Максим, зупиняючи авто. Вийшов, перехрестився. Подумав: може зайти, свічечку поставити… Раптом повз нього пролетіло «таксі» й різко загальмувало, обляпавши його з величезної калюжі. Не встиг отямитися, як з авто вибігла молода жінка й кинулася йому а шию:

Максиме!

Галюню, ти? Яким вітром?

До них підбігла дівчинка й закричала, смикаючи маму за руки:

Мамо, мамо! Лелеки! То бабусині?

Й справді, над ними пролетіла пара білих красенів з чорними крилами… Бузьки закружляли над батьківською хатою і тужно закурликали. «Наче восени. Ніби прощаються перед польотом», здригнувся Максим.

Мамо! А чого вони відлітають? Чого не сідають на гніздо? – скрикнула стривожено Марічка.

Дійсно, птахи покружляли над хатою, покурликали щось своє й полетіли геть.

Наразі з церкви вийшла жіночка.

Доброго дня! – першим привітався Максим, хоча й не впізнавав її.

Діти? – примружила підсліпуваті очі, Не встигли…

Й почвалала геть, не озираючись.

«Не встигли!» боляче кольнуло в грудях. «Мамо!»

 

***

Марія лежала на подушках, гарно прибрана й заквітчана. І яскрава нова хустина палала на голові найпишнішими квітами. Обличчя було геть бліде, та здавалося, що зморшки трохи розгладились і вона ніби усміхалася у сні. У вічному сні. Усміхалась: діти приїхали…

 

Подноминация «Для детей и юношества»

 

Я подарую тобі свято…

 

В одному прекрасному краю, в краю бурхливих гірських потоків, струнких смерічок, поважних дубів та буків, поміж дивовижних гір та гомінливих полонин жили чотири сестрички. Всі вони були писаними красунями, добрими й щедрими, турботливими та чемними, слухняними донечками та люблячими сестричками. І настільки любили й поважали одна одну, що завжди були готові поступитися сестрі місцем та часом. Тому мудрий батечко Рік розподілив поміж них панування в рідному краї так, що кожній дав правити по три місяці. А матінка Природа допомагала юнкам всіма силами та чудодійним вмінням бережно та спритно панувати на рідній землі.

І люди, і звірі любили красунь та щиро дякували їм за все.

Ви б тільки почули, якими прекрасними піснями-веснянками закликав народ того дивного краю до панування старшу сестричку Весну! А скільки радості й щастя було з її приходом у всіх! Гомінливі струмочки збігали з гір і зливалися в бурхливі повноводні ріки, які валунами котили свої хвилі аж до синього моря. На прогалинах розцвітали першоцвіти, а над ними кружляли перші бджілки-трудівниці. Соки в деревах та кущах пришвидшували біг і ніжні п’янкі бруньки, набубнявівши досхочу, враз розкривалися й оксамитовою ніжною зеленню вкривали ліс. Вже й перші трави пробилися. І звірина, й птахи, та й навіть сама матінка Природа оживали й раділи з приходом Весни. А вона ж, зеленокоса красуня, не сиділа без діла! Всю землю зеленню вкриє та квітами засипле; а сади, а парки – все цвіте-буяє. Й до худобинки підійде, і до птиці, й до звірини всякої – всіх приголубить, пригріє та на розплід наверне. А поміж людьми – піснею стелиться, коханням юним розцвітає! Як же то мило та любо на рідній землі веснувати!

Та час промчить – і сестричка-чарівничка Літо приступає до своїх обов’язків. Зачервоніє полуницями й вишнями, духмяним цвітом липовим заполонить весь край, наллється стиглим колосом, першою паперівкою ударить об землю. Пташенятка народилися й на крило стали, звіринка різна підростає, земля любов’ю повниться. Так же люблять люди Літечко, так радіють!

Та дні промайнуть – і пора вже сестричці Осені за роботу братися. А щедра Осінь – вправна господиня! Вона і в дворі, і в коморі, і в садочку, і в полі – всюди встигає. Щедрими врожаями людей обдаровує, щирим золотом землю вкриває. Та все поспішає, щоб рідна матуся Природа встигла прибратися та до спочинку приготуватися.

Аж ось і найменша сестричка – найніжніша білокоса красуня Зимонька вже на підході. Землю вкриває білим пухким покривалом, річки льодами сковує, щоб матусенька Природа відпочила, сил набралася і з приходом Весни знову розцвіла-забуяла новою небаченою красою.

Та ось біда в красуні: не дуже люди її полюбляють, словом добрим не згадають. То зарано прийшла, то запізно… То з вітрами сильними, то з морозами лютими… Хвилюється юнка, як діяти – не знає. Адже так хочеться, щоб і її люди полюбили, закликали весело та й шанували радо. Ось, думає, прожену морози в інші краї – хай людям тепліше буде. Та хіба догодила? Все скаржаться: що то за зима така?! Ані тобі снігу, ні морозів. Темно, сиро і похмуро. Мряка висить, сонечка божого не видно. Он як дороги розвезло – ні пройти, ні проїхати.

Що ж, вирішила Зимонька догодити людям та й за ніч зібрала морози, скувала землю, зупинила ріки. А на ранок знову люди гомонять: ото біда – зима без снігу! Весь хліб пропаде!

Послухала красуня та й дмухнула на хмари: посипались білесенькі сніжиночки, затанцювали хороводи та й вкрили землю. А Зимонька все старається – сніги розмітає, пшениці вкриває, ліси та поля, та й дороги теж замела снігом. І знову людям не вгодила: як же то через ті сніги ходити чи їхати? Ото стільки намела!

Розплакалася бідна від безсилля, заледве допанувала. А як повернулася додому, то й каже сестрам:

–  Покину я вас, сестроньки. Піду он в струмок гірський зляжу та й там залишусь. Не буду виходити. Не хочу панувати. Люди мене не люблять і не чекають. Ніяка я їм не потрібна!

Хоч як сестри її вмовляли, та не послухалась – пішла.

А час не стоїть на місці. Вже й Весна відквітувало, й чарівниця-Літо відмайоріла. Золотокоса Осінь ходить землею та все в гори поглядає – чи не спускається, бува, сестричка? Та ні, немає… Вже й листячко все облетіло, й земля затихла. Все до сну приготувалося, а Зими все нема й нема. Он вже й зоря Різдвяна запалає, а Зими – ні сном, ні духом… Люди посмутнілі ходять, діти не сміються. Бо що то за свято без снігу, без морозцю, що за щічки щипатиме? Де тої свіжості набрати, світу білого дождатись?

Он на ялинках вже й вогні запалали, в церкві дзвони задзвонили. Та щось тужно й протяжно – нема морозу, щоб їх передзвін аж луною від мерзлої землі відбивався і котився хмарами в чистому і свіжому повітрі.

Не витримала Зима, почувши дзвони святі. Виринула зі струмка та й тінню метнулася до села: глянути, що там люди роблять без неї.

Смутна земля в багнюці, сирість та тумани огорнули рідний край. Людей зовсім на вулиці не видно – всі по домах сидять, бо ж снігу нема – то ні на санках не покатаєшся, ні на лижі не станеш. Та й просто гуляти по грязюці не хочеться. То ще чи й колядувати підуть? Невідомо. Геть Зима посмутніла, адже вона так любила різдвяні свята! Вже й сльозинки на віях забриніли, та все ж не знає, бідна, що робити, бо ж люди її так і не покликали…

Пройшла тихо селом, вже й до лісу повернула, щоб знову в струмку сховатись та й знидіти там зовсім. Аж раптом погляд її ковзнув по віконечку крайньої хатинки. До шибки притулилося дитя личком. Носик розплющило об скло, оченятками все водить та губками щось шепоче. А на голові – пов’язка біла, волоссячко скуйдьовжене до лобика прилипло, оченятка виблискують нездоровим блиском… Марить, певне, хворіє. Гнила погода сили забирає в біднятка, хоча й вогонь он там палахкотить в грубці, димами виривається з комина та стелиться землею від вологості та мряки.

Підійшла ближче, глянула на маля. «Снігу, снігу хоч трішки, – по губах прочитала. – Що ж то за Різдво без снігу? Що ж то за свято?»

Обезсилене тільце опустилося на подушки, оченята закрилися і лише зрадливі сльозинки викотилися з-під прикритих почервонілих повік…

Аж стрепенулася Зима від побаченого, струснула плечима, наче облуду з очей скинула: «Буде тобі свято! Хіба ж всім догодиш? Та хоч тобі, маленький, радість подарую!»

І майнула рукавом над землею, дмухнула на всі груди, з вітерцем закружляла. І білі сніжинки почали десь поодиноко, ніби несміливо, опускатися з хмарин, а потім – все більше і більше, закружляли, затанцювали. І морозець надлетів, пройшовся землею – зціпив багнюку, щоб білосніжним красунечкам було куди сідати.

Наче від сну, маля стрепенулося, знову у віконце виглянуло: Зима! Зима! Люди почали вибігати на вулицю, хапати сніг руками, кидатися сніжками. Закружляли навколо прикрашеної ялинки.

І навіть дзвони підняли своє стоголосся високо-високо вгору морозним свіжим повітрям. І покотилося воно понад ріки і гори, понад полонини, села і міста.

Зима! Свято!

Категория: УКРАИНСКИЙ ЯЗЫК | Добавил: sprkrim (28.04.2022)
Просмотров: 160
Всего комментариев: 0
avatar